Психологічна готовність дитини до навчання в школі

У психологічній літературі, присвяченій аналізу шкільної зрілості, найчастіше називаються наступні елементи психологічної готовності: інтелектуальний, особистісний і вольовий. На даний момент розроблений ряд психодіагностичних методик, що дозволяють визначити ступінь готовності дитини до навчання в школі (Венгер Л., Вітцлак Р., Гуткіна Н., та ін.). Наприклад, в методиках, розроблених Венгером Л., Гуткіною Н., акцент зроблений на таких компонентах шкільної зрілості, як розвиток інтелекту, дрібної моторики, а особистісна готовність зведена, в основному, до мотиваційної. Це пов’язано з тим, що ступінь інтелектуального розвитку, зорово-моторну координацію легше піддати дослідженню за допомогою психологічної методики, визначити міру її сформованості.

Особистісну готовність “виміряти” набагато складніше, хоча її важливість і значущість навряд хто-небудь стане заперечувати. За даними різних дослідників, від 15 до 40% учнів початкових класів знаходяться в стані дезадаптації. Однією з причин виникнення такої проблеми вважають особистісну непідготовленість дитини до школи, де навчання передбачає колективний характер діяльності. Отже, майбутній школяр повинен володіти рядом навичок, таких як:

  • – спілкування з дорослими і однолітками, знаходження свого місця в групі дітей;
  • – знання певних норм і правил поведінки і спілкування;
  • – уміння вірно оцінити свої реальні і потенційні можливості (здібність до самооцінки).

Найбільші складнощі, як правило, відчувають діти, що не відвідували дитячий садок, коло спілкування яких було обмежено близькими дорослими, а досвід спільної діяльності і спілкування з однолітками незначний.

Аналіз психологічної літератури показує, що існують різні визначення особистості, в кожному з яких особлива увага надається одній із сторін особистісного розвитку. Мабуть, скрутно буде дати таке визначення, яке б було прийняте більшістю психологів різних шкіл і напрямів. Таке положення з поняттям “особистість” спонукає до того, щоб дати найприйнятніше в даному випадку визначення, необхідне для змістовного наповнення поняття особистісної готовності. Обмеженість такого визначення може викликати ряд заперечень, але в рамках вирішення конкретних задач – це неминуче, оскільки не можна обійняти неосяжне. Доцільно дотримуватися наступного розуміння особистості: особистість – системна якість індивіда, включеного в суспільні відносини. Формування цієї якості відбувається в ході спільної діяльності і спілкування дитини з дорослими і однолітками, в процесі соціалізації і виховання.

Для самої людини особистість виступає як її Образ-Я, Я-концепція. Саме в дошкільному віці починається формування особи дитини. В процесі гри, як провідної діяльності в дошкільному дитинстві, дитина випробовує різні соціальні ролі, вчиться підпорядковувати свої дії правилам. Це сприяє диференціації в свідомості дитини двох планів її Образа-Я – Я-реального і Я-ідеального. У старшого дошкільника з’являється здібність до адекватної самооцінки, в основі якої лежить оцінка дій дитини дорослим. Можна припустити, що за відсутності розрізнення вищеназваних планів Образа-Я у дитини виникають труднощі в сприйнятті вимог, що пред’являються до неї в процесі навчання, а також проходженні нею (дитиною) і адекватності оцінки результатів своїх дій. Як доповнення до мотиваційного компоненту особистісної готовност  можна додати ще наступний – рівень розвитку самооцінки, співвіднесений з диференційованим сприйняттям Образа-Я.

Також представляється можливим виділити соціально-психологічну готовність як компонент шкільної зрілості або одного з елементів особистісної готовності, оскільки дослідження розвитку особистості дитини поза соціальним або, точніше, соціально-культурним контекстом навряд повною мірою відображає зміст такого складного поняття як особистість.

У структурі соціально-психологічного компоненту особистісної готовності можна виділити наступні підструктури:

  • – комунікативну компетентність;
  • – соціальну компетентність;
  • – мовну компетентність.

Використання поняття компетентності пов’язане з тим, що воно не так часто уживається в дитячій психології. Отже, таким чином можна уникнути відмінностей в його інтерпретації. Саме слово компетентність позначає обізнаність в чому-небудь. Виходячи з цього, соціальна компетентність – це знання норм і правил поведінки, прийнятих в певному соціально-культурному середовищі, відношення до них, реалізація цих знань з практики. Під мовною компетентністю слід розуміти такий рівень мовного розвитку, який дозволяє людині в процесі спілкування вільно використовувати свої знання про мову.

Ці два види компетентності можна розглядати як елементи комунікативної компетентності, або ширше – компетентність в спілкуванні, яка включає ще знання і розуміння невербальної мови спілкування, уміння вступати в контакт, як з своїми однолітками, так і з дорослими.

Як видно з визначень різних видів компетенцій, в кожній з них виділяються наступні структури:

  • – знання (наявність деякого об’єму інформації),
  • – відношення до цього знання (ухвалення, неприйняття, ігнорування, трансформація і ін.),
  • – виконання (реалізація знань з практики).

Спостереження за дітьми, що вивчають в дошкільному віці одну або навіть дві іноземні мови, дозволяють висунути припущення, що у цих дітей комунікативна компетентність вища, ніж у дітей, які навчалися тільки рідній мові. Відомо, що механізми, що лежать в основі оволодіння іноземною мовою, у дорослих і дітей різні. Але в обох випадках при вивченні іншої мови відбувається розширення соціокультурного контексту, своя культура і своє соціальне оточення сприймаються вже не так ізольовано. У дитини (як і у дорослого) з’являється тенденція до порівняння, а пізніше і до глибшого розуміння існуючої схожості і відмінностей.

У дитини,  у віці 6-7 років, тільки виникає перший абрис світогляду, його здібність до рефлексії ще слаборозвинена. Сприйняття інформації більшою мірою залежить від її емоційної насиченості, привабливості для дитини. Вона практично не піддається аналізу і критиці, можливо, виняток становлять лише випадки різкої суперечності. Хоча, як показує аналіз дитячої уяви, можливі навіть самі суперечливі поєднання образів в дитячій свідомості. Все вищесказане дозволяє сформулювати гіпотезу таким чином: у дитини-дошкільника в процесі вивчення іноземної мови відбувається підвищення компетентності, але в більшій мірі за рахунок структури – знання.

Одним з головних новоутворень дошкільного дитинства слід назвати супідрядність мотивів. По образному вислову Леонтьєва А.Н., в кінці дошкільного дитинства у дитини зав’язуються перші “вузли” особистості в процесі міжособистісних відносин, що пов’язане з виникненням ієрархії мотивів. До кінця дошкільного віку у дитини формується внутрішня позиція школяра, яка є системою потреб, пов’язаних з новою суспільно значущою діяльністю дитини – навчанням. Процес появи внутрішньої позиції школяра можна розглядати як створення необхідної передумови для подальшого формування у дитини соціальної ідентичності, тобто віднесення дитиною себе до певної групи – групи школярів. Формування – є процес, в даному випадку ідентифікації, а його результатом буде ідентичність – особистісна або соціальна.

Найважливішим кроком в процесі отримання дитиною соціальної ідентичності є початок навчання в школі, безпосереднє включення її в той соціальний контекст, про яке у неї існує деякий образ, що склався в результаті розповідей дорослих про школу і навчання. У дитини з’являється можливість діяти в цій новій для нього соціальній ситуації.

Copyright © 2011-2018 Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №24 ім.О.Білаша All rights reserved.